рішення справи на користь позивача

Добрий день.

Якщо Позивачка буде використовувати ті ж доводи, що і в першому судовому процесі (а це ймовірно буде так) - то їй відмовлять у позові.

А у Вас, відповідно до положень цивільно-процесуального законодавства України, є можливість посилатись у другому судовому процесі на те, що факти, які вже визнані Судом у справі між цими ж сторонами провадження повторному доказуванню не підлягають, тому Вам у другому судовому процесі буде простіше відстоювати свою позицію.

Доброго дня, Oleg Zhab!

У такій ситуації шанси на задоволення нового позову є практично нульовими.

З високою ймовірністю суд навіть не відкриє провадження або закриє його, а якщо справа дійсно дійде до розгляду по суті — у задоволенні позову буде відмовлено.

Ось детальний правовий аналіз того, чому новий позов не має перспектив, та які процесуальні наслідки на це чекають.

1. Ключова перешкода це преюдиційність (Обов'язковість судових рішень)

Головна проблема для позивача полягає в тому, що факти, встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили, не доказуються знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи (або їхні спадкоємці/правонаступники). Це закріплено у частині 4 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України.

Що вже встановлено судом - Три інстанції (Районний, Апеляційний та Верховний суди) дослідили докази та дійшли висновку, що факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу не підтверджений!

ЧОМУ ЦЕ РУЙНУЄ НОВИЙ ПОЗОВ

Стаття 74 Сімейного кодексу України передбачає, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

ТОБТО, щоб визнати майно спільною сумісною власністю осіб, які не перебували у зареєстрованому шлюбі (на підставі ст. 74 СКУ), суд першочергово має встановити факт їхнього спільного проживання однією сім'єю. Оскільки суд уже виніс остаточне рішення про те, що такого факту не було, новий суд не може дійти протилежного висновку. Відсутність факту проживання сім'єю автоматично унеможливлює виникнення режиму спільної сумісної власності.

2. Процесуальним наслідком повинно бути закриття провадження

Відповідно до пунктів ст. 186 та ст. 255 ЦПК України, суд відмовляє у відкритті провадження або закриває його, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення суду у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Хоча формально позивач змінила предмет позову (раніше була вимога «встановити факт проживання», тепер — «визнати майно спільною сумісною власністю та поділити його»), судова практика часто трактує такі спроби як обхід закону та намагання переглянути вже вирішений спір.

Навіть, якщо суд відкриє провадження, опоненти (інші спадкоємці чи представники держави, якщо спадщина визнана відумерлою) одразу ж нададуть суду рішення трьох інстанцій по першій справі. Це стане залізобетонним аргументом для відмови у позові.

ПІДСУМОК

Попередній судовий процес повністю заблокував можливість претендувати на майно померлого як на «спільне сумісне майно подружжя». Будь-які спроби знову підняти це питання в суді завершаться посиланням на рішення Верховного Суду по першій справі та відмовою у задоволенні нових вимог.

З повагою, юрист Дерій В.О.!

Щиро бажаю Вам успіхів!

Доброго дня, Олеже!

Оскільки позивачка вже звернулася з позовом про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна, питання полягає не в допустимості звернення до суду, а в перспективі задоволення цього позову після того, як суди вже відмовили їй у встановленні факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу з померлим.

За таких обставин рішення на користь позивачки є малоймовірним, якщо її новий позов знову ґрунтується на твердженні про проживання з померлим однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Для визнання майна спільною сумісною власністю осіб, які не перебували у зареєстрованому шлюбі, необхідною передумовою є встановлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім’єю без шлюбу. Саме з цією обставиною стаття 74 СК України пов’язує можливість поширення на таке майно режиму спільної сумісної власності.

Якщо ж у попередній справі позивачці вже відмовлено у встановленні цього факту, а апеляційний і Верховний Суд залишили рішення без змін, то новий позов має суттєву матеріально-правову проблему: позивачка фактично намагається отримати майнові наслідки з обставини, яку суди вже не встановили.

Тому зміна позовних вимог із «встановити факт проживання однією сім’єю» на «визнати майно спільною сумісною власністю та поділити майно» сама по собі не вирішує проблему. Без доведеного факту проживання однією сім’єю за статтею 74 СК України немає підстав визнавати майно спільною сумісною власністю.

Водночас повністю виключати рішення на користь Позивачки можна лише після аналізу самого позову.

Новий позов може бути успішним лише за однієї умови: якщо згадана Вами жінка обґрунтовує вимоги не статтею 74 СК України, а іншими самостійними майновими підставами — наприклад, доводить власні кошти у придбанні конкретного майна, домовленість із померлим про спільне набуття майна, істотні поліпшення за її рахунок або інші цивільно-правові підстави — тоді суд може оцінювати ці обставини окремо.

Однак, якщо логіка позову будується на позиції: «ми проживали однією сім’єю, тому майно є спільним», то після попереднього програшу щодо самого факту проживання однією сім’єю перспективи такого позову є негативними.

З повагою, адвокат Айвазян.

Вітаю!

НІ, БЕЗ ВИРІШЕННЯ ПИТАННЯ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТУ ПРОЖИВАННЯ ЧОЛОВІКА ТА ЖІНКИ ОДНІЄЮ СІМ'ЄЮ, ВИЗНАННЯ МАЙНА СПІЛЬНОЮ СУМІСНОЮ ВЛАСНІСТЮ, НЕМОЖЛИВО.

Ознаками фактичної сім’ї, що складає фактичний шлюб між чоловіком та жінкою є:

• спільне проживання чоловіка і жінки;
• спільний побут;
• взаємні права і обов’язки.

Конституційний суд України у своєму рішенні від 3 червня 1999 року у справі № 1-8/99 зазначив, що обов’язковою умовою для визнання осіб членами сім'ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто:

• наявність спільних витрат;
• спільний бюджет;
• спільне харчування;
• купівля майна для спільного користування;
• участі у витратах на утримання житла, його ремонт;
• надання взаємної допомоги;
• наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням;
• інші обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Тривалість спільного проживання чоловіка та жінки як ознака наявності сім’ї на законодавчому рівні не визначена. Водночас строк спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу має бути достатнім для того, щоб стверджувати, що між чоловіком та жінкою склалися усталені відносини, які притаманні подружжю.

Заява про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу повинна відповідати як загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, встановленим статтями 175, 177 ЦПК України, так і вимогам щодо її змісту, передбаченим статтею 318 Цивільного процесуального кодексу України.

Згідно з статтею 318 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено:

• який факт заявник просить встановити та з якою метою;
• причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;
• докази, що підтверджують факт.

До заяви про встановлення факту проживання однієї сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу додаються документи та докази того, що між заявником та іншою особою мали місце фактичні шлюбні стосунки:

1. Докази, які підтверджують наявність факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу (свідоцтва про народження дітей, довідки з місця проживання, свідчення свідків, листи ділового та особистого характеру тощо). Також це можуть бути: свідоцтво про смерть одного із «подружжя», свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько, виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного);
2. Докази, що свідчать про спільне ведення господарства (спільна сплата рахунків, оформлення кредитів, докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності), довідки (або акти обстежень житлових умов згідно Додатку 3 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року № 470 житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства).

ОТЖЕ, МЕТА ПОПЕРЕДНЬОГО ПОЗОВУ, БУЛА ОТРИМАННЯ СПАДЩИНИ.

ТУ САМУ МЕТУ МАЄ Й ОСТАННІЙ ПОЗОВ - ЦЕ ВЖЕ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИМИПРАВАМИ.

Подання повторного позову з тією самою метою (тобто з тим самим предметом, з тих самих підстав і до того самого відповідача) регулюється процесуальним законодавством України (ЦПК, ГПК, КАС України) і за загальним правилом не допускається, якщо перший позов уже був розглянутий або якщо подання нового свідчить про зловживання правами.

Цивільним процесуальним кодексом України встановлено пряму заборону зловживати процесуальними правами (ст. 44).

Залежно від конкретних обставин зловживанням є дії, які суперечать завданню судочинства, зокрема:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;

2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;

3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

4) необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені чинним законодавством.

Оціночне формулювання вказаних норм законодавцем дозволяє судам у кожному конкретному випадку самостійно визначати, чи має місце зловживання процесуальними правами, кваліфікувати такі дії учасників процесу та обирати відповідний спосіб процесуального реагування.

При цьому, визначаючи зловживання процесуальними правами стороною, суд фактично виходить із власного внутрішнього переконання, тобто зі свого оціночного судження. Але ключовим моментом є те, що судження та переконання судді мають ґрунтуватися на доказах, і головною складністю у доказуванні випадків процесуальних диверсій є доведення вини, тобто умислу сторони.

Питання зловживання процесуальними правами неодноразово було предметом розгляду Верховного Суду, і наразі фактично сформовано концептуальні підходи щодо відмежування належного здійснення права на звернення до суду від його спотвореного, недобросовісного використання.

Аналіз практики Великої Палати та касаційних судів свідчить про те, що ключовим критерієм для кваліфікації дії учасників процесу як зловживання процесуальними правами є відсутність легітимної процесуальної мети. При цьому лише формальні підстави не достатні для кваліфікації дій особи як зловживання процесуальними правами.

Верховний Суд у постанові від 3 березня 2021 року у справі №761/27076/19 (провадження №61–14448св20) зазначив, що під зловживанням процесуальними правами розуміється форма умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних із наслідками, до яких вони можуть призвести, використанні наданих прав всупереч їх призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження, перешкоджання діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ чи висловлення явної неповаги до суду чи учасників справи.

У постанові від 12 жовтня 2022 року у справі №345/2935/21 (провадження №61–2472св22) Верховний Суд вказав на те, що зловживання процесуальними правами може мати форму штучного ускладнення цивільного процесу, ускладнення розгляду справи в результаті поведінки, що перешкоджає винесенню рішення у справі або вчиненню інших процесуальних дій.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає неприпустимість зловживання правом, яка відповідно до конституційних положень означає, що здійснення прав і свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом — це певною мірою спотворення права. У цьому разі особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право (постанова Верховного Суду у справі №910/1873/17 від 8 травня 2018 року).

ОТЖЕ, НЕОБХІДНО ДОВЕСТИЮ ЩО НОВИЙ ПОЗОВ, ЦЕ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ.

ЯКЩО ПОЗОВ БУДЕ ПРИЙНИЙ СУДОМЮ ТО РІШЕННЯ БУДЕ ЗАЛЕЖАТИ ВІД НАДАНИХ ДОКАЗІВ.