Порушення правил дорожнього руху

Доброго дня, Юрію!

Що Ви збираєтесь почути, надавши нуль інформації про ДТП?

Вам потрібен адвокат, який би мав доступ до матеріалів справи й допомогав Вам в усіх питаннях з цього приводу.

З повагою, адвокат Айвазян.

1.На сьогоднішній день проблематичним у правозастосовній практиці залишається питання про те, чи необхідно встановлювати вину особи, яка притягується до адміністративної відповідальності у випадку закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП).

Встановлення або не встановлення вини може бути пов’язано з подальшими правовими наслідками притягнення (не притягнення) особи до адміністративної відповідальності. Наприклад, з відшкодуванням шкоди, якщо це стосується порушення правил дорожнього руху або можливістю перебування на посаді, якщо такі правовідносини пов’язуються із корупційними адміністративними правопорушеннями тощо.

Практика апеляційних інстанції різних областей містить позиції як на користь встановлення вини (див. для прикладу постанову Дніпровського апеляційного суду від 6 лютого 2020 року по справі № 183/7836/19), так і навпаки (див. для прикладу постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 9 січня 2020 року по справі № 296/8999/19).

Виникнення обговорюваних суперечностей з нашої точки зору пов’язано із тим, що в першу чергу КУпАП, який є основним нормативно-правовим актом, що регулює порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення, був прийнятий ще за радянських часів, і повністю не відповідає умовам сьогодення, та належним чином не врегульовує відповідну процедуру.

По-друге, виходячи із специфіки розгляду справ про адміністративні правопорушення, їхній розгляд закінчується на другій інстанції, у зв’язку із чим в даній категорії справ відсутнє рішення найвищої судової інстанції, яке б могло стати відповідним прецедентом саме при розгляді справ про адміністративні правопорушення.

Хоча цікавим є факт, що при розгляді справи про відшкодування шкоди Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду неодноразово робив висновки про те, що з правового аналізу положень статті 38 КУпАП вбачається, що її застосування можливе лише у випадку наявності вини особи у вчиненні правопорушення, адже у разі відсутності вини особи в скоєнні дорожньо-транспортної пригоди провадження у справі підлягає припиненню на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП через відсутність події і складу адміністративного правопорушення, відтак така обставина, як закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків притягнення до адміністративної відповідальності, передбачених КУпАП, не є реабілітуючою, тобто не є обставиною, яка спростовує факт наявності вини особи в скоєнні ДТП.

Поряд з цим у своїй ухвалі від 19 червня 2019 року у справі № 927/120/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважав за необхідне відступити від наведеного вище правового висновку, оскільки постанова про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення на підставі пункту 7 статті 247 КУпАП, у зв`язку із закінченням строків притягнення до адміністративної відповідальності, може бути належним доказом вини відповідної особи у вчиненні адміністративного правопорушення виключно лише у разі, якщо в такій постанові чітко встановлено та визнано доведеним як факт скоєння адміністративного правопорушення, так і чітко встановлено та визнано доведеним, що дане правопорушення скоєно саме конкретною, зазначеною в цій постанові особою. Справа була передана на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Проте, вказані справи не були пов’язані з безпосереднім розглядом справ про адміністративні правопорушення, а більше стосувались питання відшкодування шкоди і доказування в господарському судочинстві, а тому не відображають проблематики провадження у справах про адміністративні правопорушення, що відбувається в судах загальної юрисдикції на підставі КУпАП.

Іншим цікавим моментом є те, що у квітні 2018 року Конституційний Суд України відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Пономарьова Руслана Олександровича щодо відповідності Конституції України положень пункту 7 статті 247, пункту 3 частини першої статті 284 КУпАП.

Отже, при вирішені питання необхідності встановлення (не встановлення) вини при закритті справи за строками ми маємо дві протилежні позиції, одна з яких говорить «ЗА», а інша, навпаки, «НІ».

Говорячи по суті проблеми, прихильники позиції «щодо відсутності необхідності встановлювати вину особи» обґрунтовують її висновками, які були надані Науково-консультативною радою при Вищому адміністративному суді України.

Зокрема, у вказаному висновку було наголошено на тому, що пункт 7 частини першої статті 247 КУпАП не містить положень про наявність у суду повноважень щодо встановлення обставин вчинення адміністративного правопорушення, наявності вини особи у його вчиненні у разі закриття провадження про адміністративні правопорушення.

Крім того, логічне тлумачення абзацу першого статті 247 КУпАП дозволяє дійти висновку, що встановлення зазначених у цій статті юридичних фактів є єдиною необхідною підставою для припинення будь-яких дій щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності незалежно від встановлених будь-яких інших обставин, що підлягають з’ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення (стаття 280 КУпАП), у тому числі й вини особи у його вчиненні.

Таким чином, поєднання закриття справи з одночасним визнанням вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення є взаємовиключними рішеннями, і прийняття таких двох взаємовиключних рішень в одній постанові про закриття справи свідчить про порушення права людини на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За правилами статті 284 КУпАП, рішенням, що доводить вину особи, є постанова про накладення адміністративного стягнення або застосування заходів впливу, умовою якої є визначення вини.

Отже, наявність або відсутність вини встановлюється саме під час здійснення провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Таким чином, у науковому висновку зроблено підсумки про те, що вина осіб, що притягуються до адміністративної відповідальності, не встановлюється у справах, у яких провадження закривається.

Розвиваючи дану позицію, її прихильники здійснюють посилання на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ). Хоча дуже часто мається лише загальна фраза про порушення статті 6 Конвенції без розкриття проблеми, в чому саме порушена дана гарантія, і яка складова права на справедливий суд обмежена.

Описувана проблема за певних умов може бути пов’язана з порушенням принципу «презумпції невинуватості».

В такому випадку, серед іншого, можна звернутись до рішень ЄСПЛ у справах «Пантелеєнко проти України» та «Грабчук проти України».

В першій справі ЄСПЛ підкреслив, що судові рішення про закриття кримінального провадження проти заявника було сформульовано таким чином, що немає сумнівів щодо їх думки про те, що заявник скоїв злочин, який йому інкримінується.

Зокрема, національний суд зазначив, що матеріали справи містять достатньо доказів щодо встановлення факту підробки заявником нотаріального документа та вчинення недійсної нотаріальної дії, єдиною причиною для припинення провадження є недоцільність переслідування у випадку малозначимості злочину. Це рішення було залишено в силі Апеляційним судом, і Верховний Суд відхилив клопотання заявника про дозвіл подати апеляційну скаргу за касаційною процедурою. На думку ЄСПЛ, формулювання, що використовувалися національним судом, самі по собі були достатніми для встановлення факту порушення презумпції невинуватості. Той факт, що позов заявника про компенсацію було відхилено на підставі висновків, зроблених в ході кримінального провадження, тільки загострив ситуацію. Хоча національний суд дійшов висновку після слухання, проведеного в присутності заявника, що попередні провадження були некримінальними за природою та їм бракувало багатьох елементів, зазвичай властивих кримінальному розгляду. У зв'язку з цим не можна дійти висновку, що судовий процес закінчився чи мав намір закінчитися «доведенням вини заявника відповідно до закону». За таких обставин ЄСПЛ вважав, що аргументи, представлені національним судом, підтверджені під час апеляційного розгляду, а також відхилення клопотання заявника про компенсацію на тих же підставах становлять порушення принципу презумпції невинуватості (пункт 70).

В другій справі (пункти 44-45) ЄСПЛ зазначив, що справу заявниці було закрито слідчими органами на досудовій стадії частково через відсутність доказів у вчиненні злочину, та частково з підстав закінчення строків давності притягнення заявниці до відповідальності за халатність. Рішення слідчого було підтримане місцевим судом.

Дійсно, оголошення підозр стосовно невинуватості обвинуваченого є припустимим, доки в результаті закінчення кримінальних проваджень не було винесено рішення по суті справи. ЄСПЛ зазначає, що у цій справі рішення про закриття кримінальної справи проти заявниці були сформульовані у термінах, які не залишають сумніву щодо погляду на те, що заявниця вчинила злочин. Зокрема, у рішенні від 4 грудня 2000 року слідчий використав слова: «в діях [заявниці] є склад злочину» та «моменту, коли [заявниця] вчинила злочин», а місцевий суд зазначив, що в діяннях заявниці «вбачаються ознаки злочину, передбаченого статтею 167 Кримінального кодексу України». Провадження у місцевому суді, результатом якого стало рішення від 26 квітня 2001 року, не було кримінальним за суттю, і йому не вистачало ряду ключових елементів, які зазвичай характеризують судове кримінальне провадження. За цих обставин ЄСПЛ вважав, що мотиви, використані слідчим та місцевим судом, становлять порушення презумпції невинуватості.

Проте, існуючі гарантії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і практика ЄСПЛ не свідчать про автоматичне порушення прав особи у випадку встановлення її вини при закритті справи про адміністративне правопорушення у зв’язку із закінченням строків накладення адміністративного стягнення.

Друга позиція: «щодо необхідності встановлення вини особи» у випадку закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених КУпАП.

В першу чергу: «навіщо закривати справу про адміністративне правопорушення у зв’язку із закінченням строків, у випадку, якщо відсутня вина особи у вчиненні адміністративного правопорушення»? В такому випадку на користь особі буде констатація її невинуватості.

Далі звернемо увагу на формулювання статті 38 КУпАП – «строки накладення адміністративного стягнення», яке все ж таки накладається лише на винну особу. Відповідно. і застосування даної норми (можливість застосування строків накладення адміністративного стягнення) повинно відбуватись лише у випадку встановлення вини особи у вчиненні правопорушення.

2. Санкція статті 124 КУпАП дійсно передбачає або штраф, або позбавлення права керування на строк від 6 місяців до 1 року, але це можливо лише в межах строку притягнення. Після його спливу суд має не обирати вид стягнення, а закривати провадження.

3. Сплив строку притягнення до адміністративної відповідальності або навіть саме непритягнення за статтею 124 КУпАП не позбавляє потерпілу сторону права вимагати відшкодування збитків у цивільному порядку. Відшкодування шкоди від ДТП ґрунтується не на постанові у справі про адмінправопорушення як такій, а на нормах цивільного права про шкоду та джерело підвищеної небезпеки. Непритягнення водія до адміністративної відповідальності не є підставою для звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від цивільно-правової відповідальності.