жилплощадь выгоняют моментально.............................

Доброго дня.

1. До моменту припинення шлюбу Ви маєте право мешкати в житлі належній Вашій дружині.

2. Виселення можливе тільки в судовому порядку, тому якщо Ви добровільно не висилитесь, зобов'язати це може тільки суд, шляхом винесення рішення, а це справа не одного місяця, навіть якщо Ви не будете проти виселення. А якщо будете проти, це затягнеться ще не декілька місяців.

Доброго дня, поки ви знаходитися в шлюбі ви маєте право проживати однією сім'єю. Також, хотілось би знати, квартира були придбана у період шлюбу чи ні?

Для обміну контактів та детальної консультації натискайте кнопку звернутися.

Доброго дня, Олександре!

Поки Ви та Ваша дружина знаходитесь у шлюбі, то маєте право мешкати в цій квартирі.

Якщо квартира була придбана Вашою дружиною до шлюбу, чи вона отримала її у спадок, то тоді, після розірвання шлюбу вона має право Вас виселити. Примусове виселення Вас після розлучення можливе тільки на підставі рішення суду.

Але давайте по порядку...

В Україні власність у родині існує в двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з них. Простіше кажучи, саме спільна власність подружжя підлягає поділу між подружжям зокрема при розлученні.

Якщо звернутися до цивільного законодавства, а саме до статті 368 Цивільного кодексу України - спільна сумісна власність - це власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності, тоді як у спільній частковій власності частки кожного визначені.

У свою чергу стаття 60 Сімейного кодексу України говорить, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить подружжю на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування та деяких інших винятків, описаних нижче, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Для розуміння чи є майно спільно набутим, ключевими є відповіді на питання: чи купувалося майно під час шлюбу, і чи купувалося за спільні кошти подружжя.

До спільної сумісної власності подружжя належать також доходи: заробітна плата, пенсія, стипендія тощо.

Цікаво, що відповідно до статті 62 Сімейного кодексу України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або витрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Важливо! За загальним правилом розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою.

Що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка?

майно, придбане до шлюбу;

майно, набуте за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

майно, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто;

житло, набуте за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду";

земельна ділянка, набута під час шлюбу в порядку безоплатної приватизації;

речі індивідуального користування, в тому ж числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

кошти, отримані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй/йому належала, а також кошти отримані як відшкодування завданої їй/йому моральної шкоди;

страхові суми, одержані нею/ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, які були особистою приватною власністю кожного з них;

премії, нагороди, які вона/він одержали за особисті заслуги. Важливо! Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він/вона своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв (ла) її одержанню.

Крім того, відповідно до статті 62 Сімейного кодексу України якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, що належить другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), отриманий від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Розлучення та розподіл майна

Розлучення не припиняє права спільної сумісної власності "автоматично". Розпорядження спільним майном, після розлучення, здійснюється за взаємною згодою "колишнього" подружжя.

Поділ спільного майна подружжя може бути здійснено як під час існування шлюбу, так і в процесі його розірвання, а також після розірвання шлюбу. Таким чином, не обов'язково розлучатися, щоб розділити майно. І не обов'язково при розлученні ділити майно.

Важливо! Термін позовної давності на подання позовної заяви про поділ спільно нажитого майна після розлучення встановлено у три роки.

До розлучення позовна давність на подачу такого позову не застосовується.

Нагадаємо, позовна давність це - термін, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Порядок розподілу майна подружжя

Поділ майна подружжя може бути здійснено в добровільному або судовому порядку.

Добровільний порядок застосовується, якщо подружжя домовились щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшли згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток.

Сімейне законодавство встановлює форму тільки для договору про поділ нерухомого майна подружжя.

Так, згідно з частиною другою статті 69 Сімейного кодексу України договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя, повинен бути нотаріально посвідчений.

Стаття 182 Цивільного кодексу України в свою чергу передбачає державну реєстрацію прав на нерухомість і угод з нерухомістю, які поширюються також на операції з участю подружжя.

Щодо форми договору про поділ майна подружжя, об'єктом якого є рухомі речі, сімейне законодавство не встановлює спеціальних вимог.

Це означає, що при з'ясуванні форми цього договору (усна, проста письмова) необхідно керуватися загальними правилами форми угоди, передбачених Цивільним кодексом України (статті 205-208).

Нарешті, поділ майна через суд

Якщо між подружжям виник спір щодо розміру належних їм часток, порядку або способу поділу спільного майна, то добровільний порядок поділу майна змінюється на судовий. Для звернення до суду з цим питанням необхідно скласти позов, де позивачем виступатиме один з подружжя, а відповідачем інший, або спільну заяву подружжя про поділ майна.

Відповідно до частини першої статті 150 Цивільного процесуального кодексу України позов забезпечується зокрема шляхом:

накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать чи які підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

заборони вчиняти певні дії;

встановлення обов'язку вчинити певні дії;

заборони іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі або передавати майно чи виконувати щодо нього інші зобов'язання;

передачі речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору.

Сімейне законодавство встановило кілька способів поділу майна подружжя.

По-перше, суд може винести рішення про поділ майна в натурі. Такий спосіб застосовується якщо речі можна розділити без втрати їх цільового призначення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Відзначимо, що речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Але відзначимо, що вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна.

По-друге, суд може прийняти рішення про присудження майна одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його вартість його частки у цьому майні.

Розділ майна при розлученні подружжя, що має дітей

Важливо пам'ятати, що діти не набувають право власності на нажите в родині майно, але інтереси дітей враховуються судом при розділі майна подружжя.

Частина друга статті 70 Сімейного кодексу України встановила, що під час розгляду такої категорії справ суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, особливо якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

За рішенням суду частка майна дружини чоловіка також може бути збільшена, якщо з нею/ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітній син або дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Також відзначимо, що відповідно до абзацу п'ятого пункту 30 Постанови Пленуму ВСУ "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дочки, сина або другого з подружжя, можуть враховуватися судом при визначенні способу поділу спільного майна в натурі і в тому випадку, якщо суд не відступив від принципу рівності часток.

Таким чином, при здійсненні поділу майна суд враховує не тільки інтереси подружжя, а й дітей. Також, ключовими є обставини з ким проживає дитина (діти), і ступінь участі другого з подружжя в забезпеченні сім'ї.

Виникнуть додаткові питання, натискайте кнопку "звернутись" біля мого фото. Охоче на них відповім!

Доброго дня. Якщо ваше місце проживання там зареєстроване, то можете там і проживати. Дружина зможе зняти вас з реєстрації через ЦНАП або виселити вас в судовому порядку.

Доброго дня!

поки ви перебуваєте у шлюбі і рішення суду про розлучення не набрало сили маєте проживати однією сім єю.

також якщо квартира придбана за час шлюбу , вона є спільною сумісною власністю подружжя.

після припинення шлюбу власниця квартири зможе зняти вас з реєстрації через ЦНАП , або суд.

Сімейний Кодекс України

Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя

1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

С уважением,

Константин Гончаренко

Вітаю, Олександре!

Насамперед потрібно з'ясувати, які прави Ви маєте на цю квартиру?

Чи була вона куплена під час шлюбу?

Чи зареєстровані Ви там?

Звертайтесь через кнопку "Звернутися".

Житловий кодекс України (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5464-10#n733):

"Глава 6 КОРИСТУВАННЯ ЖИЛИМИ ПРИМІЩЕННЯМИ В БУДИНКАХ (КВАРТИРАХ) ПРИВАТНОГО ЖИТЛОВОГО ФОНДУ...

Стаття 156. Права і обов'язки членів сім'ї власника жилого будинку (квартири)

Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім'ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку.

До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.".

Вітаю!

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Положеннями статті 391 Цивільного кодексу України також передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Загалом Цивільний кодекс України спільно з Житловим кодексом України надає право власнику житла виселити з нього наймача, членів його сім’ї та інших осіб, які проживають з ним, у разі:

• відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ч. 2 ст. 405 ЦК України);
• його (їх) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення, або використання його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття, що роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними (ч. 1 ст. 116 ЖК України);
• самоправного (без дозволу власника) зайняття жилого приміщення (ч. 3 ст. 116 ЖК України);
• припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд (ч. 1 ст. 406 ЦК України);
• наявності інших обставин, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 406 ЦК України).

Отже, теоретично власник будинку за наявності вказаних вище підстав має право виселити з нього наймача або інших осіб. Виселення провадиться в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення (ст. 157 ЖК України). Але для цього власнику житла необхідно надати суду відповідні докази, якими, в залежності від ситуації, можуть бути: показання свідків, платіжні квитанції по оплаті комунальних послуг, судові рішенні про розірвання шлюбу, про визнання особи безвісно відсутньою, про видачу обмежувального припису, про притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності, протоколи поліції, акти ОСББ та інших уповноважених осіб, які підтверджують здійснення до особи заходів попередження чи громадського впливу, у разі його систематичного порушення правил проживання у будинку чи квартирі.

Верховний Суд в своїй постанові від 27.10.2021 року у справі №128/2294/17 також підтвердив, що запобігання випадкам знущання, залякування та насильства є достатньою підставою для припинення права користування житлом, шляхом виселення колишнього чоловіка.

Натомість, якщо колишній член сім’ї більше року відсутній за місцем реєстрації з поважних причин, суд може відмовити у задоволенні позову щодо його виселення. Такими поважними причинами можуть бути: зміна власником замків та фактичний недопуск особи до житла, тимчасовий виїзд особи у зв'язку з роботою, навчанням або з метою лікування, призов на військову службу, взяття під варту або засудження до арешту, обмеження чи позбавлення волі.

Отже, з однієї сторони, наша з Вами Теща справедливо може вимагати усунення порушень (якщо вони є), у її праві власності на будинок та виселити Зятя із житла, а, з другої сторони, якщо Зять вселився в будинок за згодою Тещі, не псує житлове приміщення та не порушує правила співжиття, іншого приміщення для житла у нього не має, виселити його із будинку буде практично неможливо. Пояснюю чому.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Правова позиція Європейського суду з прав людини на підставі статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла, яке охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 у справі "Садов'як проти України", рішення ЄСПЛ від 18.12.2008 у справі "Савіни проти України", рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії", заява N 33202/96, рішення ЄСПЛ від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії»).

В свою чергу, стаття 47 Конституції України також проголошує, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

В частині 4 статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Водночас, згідно ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

І от, нарешті, ми підійшли до основних правил, які оберігають право колишнього члена сім’ї на проживання у спірному приміщенні.

Так, згідно ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в ч. 2 цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Отже, аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що:

• право членів сім'ї власника квартири чи будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення та такий власник надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї. При цьому, одразу зауважу, що згідно ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім'єю вважаються не тільки чоловік, жінка та їх діти, а сім’ю можуть складати особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки;
• припинення сімейних правовідносин, втрата особою статусу члена сім'ї з власником будинку, не позбавляє цю особу права користуватися займаним приміщенням. При цьому фізичне видворення і подальший недопуск колишнього члена сім’ї до житла, викидання його речей та заміна вхідних замків не приводять до юридичного позбавлення права особи на проживання у цьому житловому приміщенні;
• будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку;
• з припиненням права власності особи на житлове приміщення, члени його сім’ї також втрачають право користуватися цим приміщенням і підлягають виселенню за позовом нового власника.

Отже, наразі ми бачимо, що чинне законодавство охороняє як право власності особи на нерухоме майно, так і право користування будинком колишнього її члена сім’ї. Для того, щоб повністю зрозуміти, які ж саме норми права необхідно застосувати до спірних правовідносин, рекомендую звернутися до судової практики Верховного Суду, яка, на мій погляд, вже точно розставила «всі крапки над «і».

Так Верховний Суд, вирішуючи спори про примусове виселення колишніх членів сім’ї, приходить до наступних висновків:

• втрата сімейних зв'язків сама по собі не є підставою для виселення колишнього члена сім'ї та припинення сервітуту на житлове приміщення (постанова Великої палати ВС від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17)
• при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін (постанови Великої палати ВС від 03.2021 у справі № 686/26093/19-ц, від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17 та від 04.07.2018 року у справі 353/1096/16-ц, постанови ВС від 09.10.2019 у справі № 615/1636/17).
• суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою (постанови Великої Палати ВС від 10.03.2021 у справі № 686/26093/19-ц та від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц).
• положення статті 406 ЦК Україниу спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав — якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України (постанова Великої Палати ВС від 10.03.2021 у справі № 686/26093/19-ц).
• дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанови Великої Палати ВС від 10.03.2021 у справі № 686/26093/19-ц, від 04.07.2018 у справі № 353/1096/16-ц).
• питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСРвимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 у справі № 447/455/17-ц).
• згідно зі статтею 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, тає необхідним у демократичному суспільстві. Законність визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. (постанова Великої Палати ВС від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц).

Отже, з викладених вище висновків вбачається, що Верховний Суд наголошує на тому, що в кожному окремому випадку повинно бути ретельно досліджено, чиї інтереси перевищують та мають пріоритетне значення: власника приміщення чи його колишнього члена сім’ї?!

Якщо взяти наш випадок та нагадати про те, що Чоловік (зять):

— був повноправним членом сім’ї Тещі, майже 4 роки жив разом із нею та вів спільне господарство,

— вселився у житло за згодою Тещі, як, по суті, її вдячність за збудований ним будинок,

— іншого житла для проживання не має,

— сам будинок має великий метраж, 2 поверхи та побудований на 2 входи і виходи,

всі ці обставини дають підстави вважати, що припинення у Чоловіка статусу члена сім’ї, у зв’язку із розірванням шлюбу із дочкою Тещі, не припиняє його права на користування даним приміщенням та не дає права Тещі виселити його з будинку.

Натомість, якщо у справі про примусове виселення, відповідач забезпечений іншим житлом, спірне приміщення має лише дві житлові кімнати, в одній з яких проживає син сторін, якому 13 років, позивач не може проживати як в одній кімнаті з колишнім чоловіком, так і по закону в одній кімнаті з різностатевою дитиною, а тому змушена з сином проживати у батьків, оскільки окрім спірного житлового будинку іншого житла не має, інтереси позивачки, як власника житла, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном. До такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17.

Підсумовуючи все вищевикладене, можна сказати, що існують різні правові механізми для вирішення спору про примусове виселення колишніх членів сім’ї із житла. Право власності на житло і право на його користування майже рівноцінно охороняються чинним законодавством. Тому, адвокату, перш ніж надавати відповідь Клієнту на предмет захисту його прав, необхідно ретельно дослідити всі обставини справи для того, щоб об’єктивно спрогнозувати кінцевий результат розгляду справи.