Чи може настати кримінальна відповідальність за відмову давати присягу?

Вітаю Вас, Анна

Сама по собі відмова скласти присягу не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Але є ризик бути притягнутим до кримінальної відповідальності за інші вчинки. Наприклад, це відмова виконувати накази командування. Про це йде мова в постанові Верховного Суду від 15.01.2025 року по справі № 233/2667/23, За цією кримінальною справою віськовослужбовця було засуджено по ч.4 ст. 402 КК України (Непокора)

З повагою,

Андрій Брильов

Доброго дня, пані Анно!

За відмову давати присягу на військовослужбовця скоріше за все буде накладено лише дисциплінарне стягнення у вигляді попередження, догани або суворої догани.

Згідно з ч.12 ст. 2 ЗУ "Про Військовий обов'язко та військову службу" Кожен громадянин України, вперше вступаючи на військову службу до Збройних Сил України, інших військових формувань, особисто складає Військову присягу на вірність Українському народу і скріплює її власноручним підписом.

Згідно з п. 1 Додатку 1 до Статуту внутрішньої служби кожен громадянин України, який поступає на військову службу, особисто складає Військову присягу на вірність Українському народові та скріплює її власноручним підписом.

Відповідно до п. 3 Додатку 1 до Статуту внутрішньої служби військову присягу складають:

військовослужбовці, які прибули до військової частини для проходження військової служби і раніше не складали Військової присяги, - після проходження ними програми підготовки, вивчення основних положень військового законодавства України, військових статутів стосовно їх прав та обов`язків, виконання вправи стрільби із стрілецької зброї, ніж через місяць від дня прибуття до військової частини.

Відповідно до статті 4 Дисциплінарного статуту військова дисципліна зобов`язує кожного військовослужбовця:

• додержуватися Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги військових статутів, накази командирів;
• бути пильним, зберігати державну та військову таємницю;
• додержуватися визначених військовими статутами правил взаємовідносин між військовослужбовцями, зміцнювати військове товариство;
• виявляти повагу до командирів і один до одного, бути ввічливими і додержуватися військового етикету;
• поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків;
• не вживати під час проходження військової служби (крім медичного призначення) наркотичні засоби, психотропні речовини чи їх аналоги, а також не вживати спиртні напої під час виконання обов`язків військової служби.

Згідно п.48 Дисциплінарного статуту ЗСУ, На військовослужбовців можуть бути накладені такі дисциплінарні стягнення:

а) зауваження;

б) догана;

в) сувора догана;

г) позбавлення чергового звільнення з розташування військової частини чи з корабля на берег (стосовно військовослужбовців строкової військової служби та курсантів вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти);

гʼ) попередження про неповну службову відповідність (крім осіб рядового складу строкової військової служби);

д) пониження в посаді;

е) пониження у військовому званні на один ступінь (стосовно осіб сержантського (старшинського) та офіцерського складу);

є) пониження у військовому званні з переведенням на нижчу посаду (стосовно військовослужбовців сержантського (старшинського) складу);

є) звільнення з військової служби через службову невідповідність (крім осіб, які проходять строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, а також військовозобов’язаних під час проходження навчальних (перевірочних) і спеціальних зборів та резервістів під час проходження підготовки та зборів). Звільнення у період воєнного стану не застосовується

Крім вищенаведених дисциплінарних, можливе застосування адміністративної та кримінальної відповідальності дивлячись на характер порушень, тривалість та систематичність.

Адміністративна згідно Статті 172-10 КУпАП Відмова від виконання законних вимог командира (начальника) - тягне за собою накладення штрафу від сімдесяти до ста сорока п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт з утриманням на гауптвахті на строк до семи діб.

Діяння, передбачене частиною першою цієї статті, вчинене в умовах особливого періоду, - тягне за собою накладення штрафу від ста сорока п’яти до двохсот вісімдесяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт з утриманням на гауптвахті на строк від семи до десяти діб.

Кримінальна згідно статті 402 КК України, якою встановлено, непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу - карається службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

4. Непокора, вчинена в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, - карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

Відповідно до ст 403 Кримінального кодексу України встановлено, що невиконання наказу начальника, вчинене за відсутності ознак, зазначених у частині першій статті 402 цього Кодексу, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, -карається службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до одного року, або позбавленням волі на строк до двох років.

3. Діяння, передбачене частиною першою цієї статті, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, -карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.";

Якщо військовослужбовець не приймав військову присягу, його все рівно можуть засудити за відмову виконувати наказ командира. Про це зазначено у постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 15 січня 2025 року по справі №233/2667/23.

Обставини справи

Вироком Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 27 жовтня 2023 року військовослужбовця визнано винуватим і засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Його визнано винуватим у тому, що він, будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації, проходячи її на посаді стрільця, отримавши законне усне бойове розпорядження командира про прибуття для обладнання інженерних споруд та підготовки запасних вогневих позицій на взводному опорному пункті, яке йому довів його прямий начальник, відкрито відмовився від виконання зазначеного бойового розпорядження начальника.

Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 5 вересня 2024 року залишив без змін це вирок.

У касаційній скарзі захисник вказав, що суд не взяв до уваги показання самого обвинуваченого, а також, що він раніше не проходив військової служби, не складав присягу, тобто у нього відсутня будь-яка попередня бойова підготовка. Зазначає, що військове звання «солдат» присвоєно всупереч чинного законодавства.

Звертає увагу, що спочатку військовослужбовець повинен пройти програму підготовки і тільки потім складати військову присягу. Проте, станом на 4 березня 2023 року чоловік не проходив військової служби і мав бути направлений в навчальний центр.

Наполягає, якщо підзахисний не склав військової присяги, він не міг порушити норми та вимоги Статуту Збройних сил України, а в командування в/ч не було жодних законних підстав для направлення його на лінію фронту для виконання бойових завдань.

Що вирішив Верховний Суд

Верховний Суд вказав, що, як убачається з вироку, суд, досліджуючи обліково-послужну картку до військового квитку, встановив, що графа «18. Військову присягу прийняв» та «22 Військова підготовка» не заповнені.

Прийняття Військової присяги покладає на військовослужбовців усю повноту відповідальності за виконання військового обов`язку.

Як встановлено в судовому засідання показаннями свідків, матеріалами службового розслідування, військовослужбовець категорично відмовився приймати присягу, в той день як інші військовослужбовці її склали.

Вказані дії розцінюються судом як подання іншим військовослужбовцям ганебного прикладу нехтування вимогами військової дисципліни, що в свою чергу підриває не лише боєготовність військових формувань, але й авторитет Збройних Сил України в цілому.

Таким чином, суд дійшов висновку, що відсутність у обвинуваченого належної військової підготовки обумовлено його поведінкою, ставленням до військової служби та не бажанням її проходження, оскільки він не виконав наказ отримати зброю та вирушити на полігон для проведення навчальних стрільб, про що свідчать матеріали службового розслідування.

Для обвинуваченого, як для громадянина, призваного на військову службу під час мобілізації, на особливий період початком військової служби є день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Як зазначив суд, з матеріалів службового розслідування від 15 березня 2023 року щодо засудженого встановлено, зокрема, що за порушення вимог статті 6, абзаців 1, 2, 3, 4, 5 статті 11, статті 16, абзацу 2 статті 30 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України за відмову від виконання наказу солдата притягнуто до дисциплінарної відповідальності шляхом накладення дисциплінарного стягнення «сувора догана».

Рішення командира, викладене в матеріалах службового розслідування від 15 березня 2023 року на час розгляду справи в апеляційній інстанції стороною захисту або самим обвинуваченим не оскаржувалось.

Крім того, суд врахував, що наказ командира, який обвинувачений відмовився 7 квітня 2023 року виконувати, містив вимогу про прибуття для обладнання інженерних споруд та підготовки запасних вогневих позицій на взводному опорному пункті на другій лінії оборони, тобто не був безпосередньо пов`язаний із бойовими діями, а передбачав виконання будівельних робіт по обладнанню інженерних споруд.

Отже, на підставі зазначеного вище, колегія суддів ВС погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК, доведена поза розумним сумнівом.

З повагою, юрист Дерій В.О.!

Доброго дня, Анна!

За відмову від складання присяги чоловіка повинні притягнути до дисциплінарної відповідальності, хоча все більше трапляється випадків, коли саме за такий вчинок ВЧ намагається притягнути до відповідальності за статтею 402 ККУ, тобто, за непокору. Хоча, дана стаття регулює питання саме невиконання наказу, а не відмову від складання присяги, яка по своїй суті не є наказом командира.

Проте, що саме чоловіку надасть відмова від складання присяги? Ситуація є такою, що його відправлять до ВЧ після навчального центру навіть без підготовки, а вже потім при відмові від виконання бойового наказу однозначно пред'являть обвинувачення щодо невиконання наказу. З приводу цього вже навіть існує відповідна практика ВС.

Чоловік визнаний "придатним" до проходження військової служби чи "придатним до ТЦК..."?

Складання військової присяги не є обов’язковим для початку несення військової служби.

Цю позицію ВС озвучив у зв’язку з кримінальним провадженням, в якому військовослужбовця визнали винним за статтею про непокору в умовах воєнного стану. За рішеннями судів, військовий відмовився від виконання бойового розпорядження командира про обладнання інженерних споруд та підготовки запасних позицій на взводному опорному пункті на другій лінії оборони.

У касаційній скарзі сторона захисту зазначила, що обвинувачений мав усі законні підстави не виконувати наказ командира, оскільки не приймав присяги, не отримував належної військової підготовки та незаконно був мобілізований».

Натомість Верховний суд залишив рішення судів попередніх інстанцій без змін. Це пояснили службовим розслідуванням, яке встановило, що військовослужбовець «категорично відмовився приймати присягу, що підриває не лише боєготовність військових формувань, але й авторитет Збройних Сил України в цілому».

Крім того, відсутність у засудженого належної військової підготовки обумовлена тим, щов він не хотів її проходити, адже «не виконав наказ отримати зброю і вирушити на полігон для проведення навчальних стрільб».

Найвища судова інстанція посилається на приписи статті 24 закону «Про військовий обов’язок і військову службу»:

Закон не пов’язує факт прийняття військової присяги з початком проходження військової служби. Для обвинуваченого як для громадянина, призваного на військову службу під час мобілізації, на особливий період, початком військової служби є день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки».

Стаття про непокору (402 ККУ), тобто відмову виконати наказ начальника або його умисне невиконання, карається 5-10 роками ув’язнення в разі обвинувального вироку.

Щодо релігійних переконань та відмови у зв'язку з уцим від мобілізації чи проходження військової служби, то судова практика також невтішна, на жаль.

Відповідно до положень ст. 1 Закону №1975-XII «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби та має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану, як передбачено ч. 2 цієї статті, можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Право на альтернативну службу згідно зі ст. 2 Закону мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

За змістом ч. 1 ст. 1 Закону альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби на яку призивають громадян зазначених у ст. 15 Закону від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок та військову службу», віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон не передбачає.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.

Ст. 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Таким чином, усупереч доводів касаційної скарги, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.

Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).

Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.

Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов`язку з захисту Вітчизни.

За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.

Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону № 2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).

Відповідно до ст. 2 Закону №2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Згідно зі ст. 17 Закону від 6.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі -також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.

Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

З повагою, адвокат Айвазян.

Вітаю Вас, Анна

Ось Вам для ознайомлення більш детальна інформація по справі, яку я Вам навів https://sud.ua/uk/news/publication/322595-fakt-tog... Це може стати у нагоді.

З повагою,

Андрій Брильов

Вітаю!

САМА ВІДМОВА ВІД ПРИСЯГИ НЕ ТЯГНЕ ЖОДНИХ НАСЛІДКІВ - САМЕ ГОЛОВНЕ ВИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА ВІДМОВЛЯТИСЯ ВИКОНУВАТИ НАКАЗИ.

ВИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЕЦЬ З МОМЕНТУ НАПРАВЛЕННЯ ВАС З ТЦКСП В УЧБОВИЙ ПІДРОЗДІЛ.

ПРИ НАХОДЖЕННІ ОСОБИ В УЧБОВОМУ ЦЕНТРІ, ВОНА ВЖЕ МАЄ СТАТУС ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ(МОБІЛІЗАЦІЯ ВЖЕ СТАЛАСЯ).

Початок і закінчення проходження військової служби визначені статтею 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".

Так, для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату.

Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Верховний Суд виніс рішення у справі щодо відмови мобілізованого військовослужбовця виконати бойове розпорядження. У постанові від 15 січня 2025 року (справа № 233/2667/23) Суд роз’яснив: відмова від прийняття військової присяги не звільняє мобілізованого від виконання наказів командування.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд визнав, що аргументи обвинуваченого про нібито законні підстави для відмови виконувати наказ командира необґрунтовані. Військовий стверджував, що не складав присягу, не проходив належної підготовки та був незаконно мобілізований. Проте суд установив, що він відмовився від присяги та навчання.

Ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначає , що прийняття військової присяги не пов’язане з початком проходження військової служби. Для мобілізованих цей момент настає з дня відправлення у військову частину з ТЦК та СП. Тому відмова від присяги не звільняє від обов’язків військової служби.

Як встановлено в судовому засідання показаннями свідків, матеріалами службового розслідування, військовослужбовець категорично відмовився приймати присягу, в той день як інші військовослужбовці її склали.

Вказані дії розцінюються судом як подання іншим військовослужбовцям ганебного прикладу нехтування вимогами військової дисципліни, що в свою чергу підриває не лише боєготовність військових формувань, але й авторитет Збройних Сил України в цілому.