Висилення з квартири

Доброго дня Максиме! Ні виселити дружину після розлучення Вам не вдасться.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє членів сім’ї права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням, до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу.

Стаття 162 ЖК УРСР регулює відносини щодо оплати за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові.

Виходячи з цього, вимога чоловіка про виселення є незаконною, оскільки дружина, як колишній член сім’ї, після розірвання шлюбу не втрачає право на користування квартирою тільки на підставі розірвання шлюбу, навіть з огляду на те, що чоловік є власником квартири і має право розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд (ст. 316, 317, 319, 321 ЦКУ).

Відповідно до ст. 9, 156, 157 ЖК УРСР сам факт припинення сімейних відносин із власником (власниками) квартири не позбавляє колишніх членів його (їх) сім'ї права користуватися займаним приміщенням і не є підставою для їх виселення з цього жилого приміщення. Вимагати в судовому порядку виселення колишніх членів сім'ї власник жилого будинку (квартири) має право відповідно до ст. 157 ЖК УРСР, але за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 116 цього Кодексу, а саме якщо члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Передбачені ст. 9, 156, 157 ЖК УРСР обмеження щодо виселення колишніх членів сім'ї власника не є порушенням права власності. Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, ст. 319, ч. 1, 2 ст. 321 ЦКУ власник не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у цьому праві, однак у передбачених законом випадках обмеження права власності можуть мати місце. У цьому випадку обмеження прав власника передбачені законодавством.

Доброго дня, Максиме!

Якщо Ви так вчините, то жінка спокійно може викликати поліцію. Якщо вона приписана в цьому будинку, то фактично має такі ж права проживати в ньому, як і ви. За кваліфікованої правової допомоги жінка ще може звернутися до суду проти Вас, і з стягненням моральної шкоди.

Тому вибір за Вами.

Доброго дня! Згідно Житлового кодексу Української РСР:

Стаття 98. Тимчасові мешканці

Наймач жилого приміщення та члени його сім'ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), в тому числі опікуна чи піклувальника, який не є членом сім'ї наймача.

Вселення тимчасових жильців на строк понад півтора місяця допускається за умови додержання розміру жилої площі, встановленого для надання жилих приміщень (частина перша статті 48).

Тимчасові жильці на вимогу наймача або членів сім'ї, які проживають разом з ним, зобов'язані негайно звільнити приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Тобто виселення проводиться у добровільному та судовому порядку.

Житловий кодекс передбачає, що виселення члена сім’ї, у т.ч. колишнього, можливе лише в окремих випадках (ст. 116, 157 ЖК). Отримати судове рішення про виселення вдасться, якщо колишній чоловік/колишня дружина:

1. руйнує або псує житлове приміщення,
2. використовує приміщення не за призначенням
3. порушує правила співжиття і цим робить неможливим для інших проживання з ним/нею в одній квартирі чи в одному будинку.

При цьому для успішного виселення у всіх трьох випадках вказані дії колишньої обов’язково мають бути систематичними. Крім того, мають бути докази, що до колишнього подружжя вживалися заходи попередження або громадського впливу, які виявилися безрезультатними (наприклад, його/її поведінка була предметом розгляду органів поліції, прокуратури, суду, громадських організацій, ОСББ тощо).

З огляду на це, на практиці довести підстави для виселення колишньої досить непросто.

Позбавлення права користування житлом

У судовому порядку власник житла також може позбавити колишню права користування своєю квартирою або будинком. Для цього передбачені інші підстави, ніж для виселення (ст. 405 ЖК). Так, колишня вважаються такими, що втратили право користування житлом, якщо:

1. вона не проживають у житловому приміщенні більше року; та
2. відсутні поважні причини такого непроживання за адресою приміщення.

При цьому власник житла може надавати суду будь-які докази на підтвердження того, що колишня не живуть у його квартирі або будинку понад рік. Це можуть бути акти обстеження умов проживання, показання свідків, докази, що свідчать про утворення колишнім/колишньою нової сім’ї в іншому місці, перевезення майна в інше житлове приміщення, виїзд в інший населений пункт тощо.

Та навіть якщо колишня вже більше року відсутні за місцем реєстрації, суд може визнати поважними причини такої відсутності. Поважними вважаються у т.ч. зміна власником замків та фактичний недопуск особи до житла, а також тимчасовий виїзд особи у зв'язку з роботою, навчанням або з метою лікування, призов на військову службу, взяття під варту або засудження до арешту, обмеження чи позбавлення волі.

Припинення сервітуту

Але що робити, коли колишня фактично проживають у будинку чи квартирі іншого з подружжя і добровільно з’їжджати не збираються? Якщо вона при цьому не псує житлове приміщення і не порушують правила співжиття, але все одно продовжувати жити з ним під одним дахом немає ніякого бажання? Вихід є, і він звучить як «припинення сервітуту».

Загалом припинення сервітуту — досить новий інструмент у судовій практиці при розгляді справ про виселення/позбавлення права на користування житлом. Цікаво, що він передбачений не Житловим, а Цивільним кодексом України (ст. 406 ЦК).

Суть його полягає в тому, що один з подружжя заселяється у житло іншого внаслідок укладення шлюбу. Саме на цій підставі особа набуває особистий сервітут — право користуватися житлом свого чоловіка/дружини. Але розірвання шлюбу між подружжям об’єктивно є підставою для припинення такого сервітуту, який виник у зв’язку з реєстрацією шлюбу. Тому після розлучення колишня втрачає право проживати в житлі іншого з подружжя, а отже, її правомірно можна виселити. У такому разі при зверненні до суду варто вимагати виселення колишньої саме у зв’язку з припиненням сервітуту. Належною підставою для цього буде офіційне розірвання шлюбу між подружжям.

При цьому у всіх трьох випадках суд безпосередньо не здійснює зняття особи з місця реєстрації — цим займаються спеціалізовані органи реєстрації (центри надання адміністративних послуг, виконавчі органи сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням житла). Саме до них власник житлового приміщення має звернутися з рішенням суду про виселення або позбавлення права на користування житлом, яке вступило в силу, та відповідною заявою про зняття особи з реєстрації її місця проживання.

Добрий день!

Виселення з квартири колишньої дружини можливе тільки в судовому порядку.

Якщо Ви "виставете за двери" , це буде порушенням її прав і вона може звернутись за захистом своїх прав в поліцію та до Суду.

Ваша колишня дружина зареєстрована в квартирі, тому має право в ній проживати на законних підставах.

Правова регламентація житлових правовідносин здійснюється Конституцією України, Житловим кодексом Української РСР, Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», та іншими нормативно-правовими актами України з житлових питань.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право користування житловим приміщенням охоплюється статтею 47 Конституції України та статтею 379 ЦК України та визнає право особи використовувати житлове приміщення для проживання та забезпечення її потреб.

Згідно статті 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлено в законі. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Відповідно до ч.4 ст.9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010 року.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети».

Згідно статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доброго дня!

Повідомляю наступне:

Звичайно, без судового рішення про виселення колишнього подружжя із житла тут не обійтися. Але суди, як місцеві, так і апеляційні, не завжди задовольняють подібні вимоги позивача.

У подібній справі Верховний Суд проаналізував таку ситуацію та визначив правовий механізм, за допомогою якого можна отримати судове рішення про виселення колишнього подружжя із житла.

Хочу наголосити, що такий механізм можна застосовувати виключно у тому разі, якщо спірне житло є особистою власністю того з подружжя, який є позивачем.

У справі № 702/101/18 від 10 серпня 2019 року Касаційний цивільний суд, переглядаючи дану справу за ініціативи позивача, із висновками судів попередніх інстанцій, не погодився.

Як вбачається із запропонованого судового рішення, колишній чоловік звернувся до суду з позовною заявою до своєї колишньої дружини про усунення перешкод в користуванні будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, примусове виселення.

«Позов мотивовано тим, що позивач є власником житлового будинку. Шлюб між сторонами розірвано. Натомість колишня дружина до цього часу продовжує проживати у спірному будинку та чинить перешкоди у користуванні майном позивача. У зв’язку із наведеним позивач вважав за можливе просити суд позбавити свою колишню дружину права користування будинком та примусово її виселити із вказаного житлового будинку.

Судами першої та апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовлено.

Такі рішення суди вмотивували тим, що позивачем не доведено його порушення прав на вільне володіння, користування та розпорядження своєю власністю. Відповідач як дружина позивача, була вселена власником житла, в якому продовжує проживати і після розірвання шлюбу, а тому вона не втратила права користування жилим будинком».

Отже, з чим саме не погодився Касаційний суд?

Стаття 321 Цивільного кодексу України гарантує непорушність права власності.

Відповідно до ст.. 391 ЦК України, одночасно як засіб відновлення свого права власнику майна надано право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

«Положення глави 32 ЦК України визначають поняття сервітута як права обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язаного з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

У даній справі відповідач вселилась у спірну квартиру в якості члена сім`ї власника житлового будинку і набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення».

Після розірвання шлюбу, відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язана, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна (частина друга статті 406 ЦК України».

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до хибного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

(В лапки взяті витяги з законів, статей та цитат юристів та інших фахівців права!)

Серед іншого , поки в квартирі прописані діти ііх мати має право проживати з ними.

З повагою,

Костянтин Гончаренко

Доброго Дня

Щодо Вашого питання

Для Вас оптимальним є мирне врегулювання. Колишня дружина може знятися з реєстрації за власною добровільною заявою.

У разі неможлвості мирно врегулюватися тоді лише у судовому порядку.

Житловий кодекс передбачає, що виселення члена сім’ї, у т.ч. колишнього, можливе лише в окремих випадках (ст. 116, 157 ЖК). Отримати судове рішення про виселення вдасться, якщо колишній чоловік/колишня дружина:

руйнує або псує житлове приміщення,

використовує приміщення не за призначенням

порушує правила співжиття і цим робить неможливим для інших проживання з ним/нею в одній квартирі чи в одному будинку.

При цьому для успішного виселення у всіх трьох випадках вказані дії колишнього/колишньої обов’язково мають бути систематичними. Крім того, мають бути докази, що до колишнього подружжя вживалися заходи попередження або громадського впливу, які виявилися безрезультатними.

У судовому порядку власник житла також може позбавити права користування своєю квартирою або будинком. Для цього передбачені інші підстави, ніж для виселення (ст. 405 ЖК). Так, вважаються такими, що втратили право користування житлом, якщо:

він/вона не проживають у житловому приміщенні більше року; та

відсутні поважні причини такого непроживання за адресою приміщення.

При цьому власник житла може надавати суду будь-які докази на підтвердження того, що не живуть у його квартирі або будинку понад рік. Це можуть бути акти обстеження умов проживання, показання свідків, докази, що свідчать про утворення нової сім’ї в іншому місці, перевезення майна в інше житлове приміщення, виїзд в інший населений пункт тощо.

Пам'ятайте, що судовий процес тривалий та затяжний окрім того, у задоволені Ваших позовних вимог може бути відмовлено, та що окрім наявності судового процесу буде і стадія примусового виконання рішення а це також час тому постарайтесь домовитьсь у добровільному порядку.

Успіхів

пока она проживает это будет сделать проблематично

а вот создать с братом ей невыносимые условия проживания - чтоб она сама сьехала, и после 1 года непроживания Вы в судебном порядке сможете снять ее с регистрации - детей до 18 лет - нет

нужна детальная консультация или помощь в подготовке документов ( заявы, иски т .п.) - обращайтесь через сайт, с ув Виктория Костромина

Лишить права пользования жилым помещением можно только в судебном порядке и в исключительных случаях, когда проживающий зарегистрированный в квартире человек не оплачивает коммунальные услуги, портит жилое помещение, не проводит необходимый текущий ремонт, создает невыносимые условия проживания для людей, которые также имеют право пользования жилым помещением. По этому вопросу есть также решение Верховного Суда Украины по делу № 702/101/18 от 10 августа 2019 года, где суд проанализировал все обстоятельства дела и удовлетворил иск бывшего супруга и лишил бывшую жену права пользования жилым помещением по требованию собственника - ее бывшего мужа. Успехов Вам!

Добрий вечір, Максим!

Поки вона проживає, Ви не зможете примусово в судовому порядку визнати її такою, що втратила право на проживання та зняти її з реєстрації.

Може спробувати подати позовну заяву до суду від імені брата, але гарантіїї її задоволення не буде.

Так, правова регламентація житлових правовідносин здійснюється Конституцією України, Житловим кодексом Української РСР, Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», та іншими нормативно-правовими актами України з житлових питань.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право користування житловим приміщенням охоплюється статтею 47 Конституції України та статтею 379 ЦК України та визнає право особи використовувати житлове приміщення для проживання та забезпечення її потреб.

Згідно статті 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлено в законі. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Місцем проживання особи визнається житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

За вимог статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, у тому числі, на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Відповідно до ч.4 ст.9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010 року.

У п.36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

При вирішення цього спору суд також ураховує, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У свою чергу, Пленум Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року № 2 підкреслив, що правильний і своєчасний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права особи на житло, захисту прав і охоронюваних законом інтересів державних органів, підприємств, установ, організацій у здійсненні покладених на них завдань щодо управління житловим фондом, його експлуатації і збереження. Досконалий розгляд житлових спорів є запорукою своєчасного, реального здійснення конституційного права громадян на житло і зміцнення законності у житлових правовідносинах.

Згідно роз'яснень, викладених у п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 р. № 2, у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім'ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.71 ЖК України, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї, за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім»ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а вразі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Враховуючи наведені приписи статей 71, 72 Житлового кодексу України, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, саме підстави щодо поважності причин не проживання для визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, підлягають доказуванню учасниками спору та дослідженню судом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети».

Всього доброго!

"ПРАВИЛА реєстрації місця проживання" (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/207-2016-%D0%B...):

"Зняття з реєстрації місця проживання

26. Зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі:

заяви особи або її представника за формою згідно з додатком 11;

рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою;...

інших документів, які свідчать про припинення:

підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів).

Зняття з реєстрації місця проживання на підставах, визначених в абзацах восьмому та дев’ятому цього пункту (наведений више абзац про інші документи є дев'ятим - прим. авт.), здійснюється за клопотанням уповноваженої особи спеціалізованої соціальної установи, закладу соціального обслуговування та соціального захисту або за заявою власника/наймача житла або їх представників...".

Вважаю за правомірне Ваше (можливо, з братом) зверення до органу реєстрації місця проживання Вашого міськвиконкому про зняття з реєстації місця проживання колишньої дружини (як перший крок вирішення питання звільнення нею Вашого житла) з підстави припинення права користування вашим житлом, при цьому таким іншим законодавчим документом є, як я вважаю, рішення суду про розірвання, припинення шлюбу. Також вважаю за необхідне оформлення вами з братом спадщини - отримання (кожним) свідоцтва про право на спадщину